Богдан Бойчук
Аліпій II і його наречена

Частина перша

1. Аліпій ІІ вибирається до Нареченої

Степ простелявся вусібіч, мов вічність. На тоненькій лінії обрію появилася чорна постать чоловіка. Він спішив у південно-західному напрямі. Часом спурхував у повітря, мов ворон, часом зникав у високих травах.

Перед полуднем чоловік зупинився, глянув уперед і на виднокрузі побачив жмут дерев, які тулилися до садиби. Він з полегшенням віддихнув і випростався, наче скинув з плечей тяжкий тягар. Зняв з голови капелюх з широкими крисами і витер чоло. Довге чорне волосся, зав'язане ззаду, сповзало по спині. Вигляд у чоловіка був аскетичний. Він був худий, високий, а з видовженого смуглявого обличчя виставали гострі вилиці й світили великі темні очі. Тільки повні чуттєві губи оживляли те обличчя.

Чоловік — його охрестили Аліпієм II на домагання матері — був схожий трохи на заможну людину, бо мав на собі жилетку зі срібними ґудзиками і срібний ланцюжок, який звисав між діркою для ґудзика й правою нижньою кишенею жилетки; був також трохи схожий на художника або філософа, бо мав на собі вузькі штани, широку пелерину і згадуваний уже капелюх із широкими крисами.

Аліпій II присів на камені, запхав голову в широку, також чорну, торбу, понишпорив у ній і витягнув кусок черствого хліба, сало й пляшку вишневого соку. Він шарпав зубами хліб так пожадливо, наче був сердитий на нього. Аліпій II два дні уже нічого не їв, бо, захоплюючися красою степу та думаючи про Наречену, забував їсти. А тепер, коли побачив жмут дерев і садибу, заспокоївся, — тепер він знав, що дійде до Нареченої. І, присівши, щоб трохи віддихнути після довгої подорожі, відчув великий голод. Його шлунок наче роздирали зубами собаки. Тому він з такою люттю кусав хліб і сало й запивав соком.

Коли Аліпій II заспокоїв голод, в його тіло почала проникати втома, мов густа рідина. Він розтягнув на траві пелерину, приліг і відразу заснув. Йому снилося, що він ішов городом дивовижних, небачених досі квітів, які розтулювали пахучі уста й цілували його. Квіти підростали вище й вище, височіли вже понад його головою, і він не бачив, куди далі йти. Нараз Наречена почала трощити квіти й наближатися до нього. Він не бачив її обличчя, а тільки голе й глибоке, як безодня, тіло. Вона тягнула його в безодню свого тіла, а він усією силою опирався. Нарешті вона вхопила його за рамена, припала устами до його губ — він і далі не бачив її обличчя, а тільки червоні, розпалені губи — і почала всмоктувати його в себе. Аліпій II відчув, як верхня частина його тіла входила в її прохолодне, як криниця, горло. Він перелякався, шарпнувся з усієї сиди назад і почув різкий біль у половині тіла, начеб був розірваний надвоє, начеб верхня частина тіла залишилася в горлі Нареченої, а нижня стояла зовні перед нею. Біль був такий раптовий і нестерпний, що Аліпій II прокинувся між пахучими степовими квітами і травою.

Подібні сни тривожили його кожної ночі. Це, мабуть, тому, що він ішов до Нареченої з почуттям страху. Він бачив її тільки раз у житті, коли їй сповнилося десять років. Вона не була гарна, нічим не захоплювала його. Тому, ідучи тепер до неї, Аліпій II не мріяв застати її красивою, але надіявся і бажав, щоб вона була хоч доброю.

Сонце починало опускатися вниз, коли Аліпій II підвівся. Він накинув на плече торбу, натягнув пелерину, насунув на голову широкий капелюх і подався в напрямі садиби, яка ще видніла в далечині. Він не спішив уже, бо знав, що дійде до Нареченої. Вряди-годи спурхував у повітря, щоб не наступити на жучка, гусеницю чи мурашку. Він радів з кожної живої істоти і йому боліла смерть найменшої комашини. Бо у смерті не було ясности, не було радости, а тільки холод і темрява. А це смутило його. Час від часу Аліпій II присідав і зникав у траві. Його увагу притягала якась маленька квіточка, яка не могла пробитися до сонця крізь високі трави й ниділа. Аліпій II розгортав траву й підтримував ту квіточку на дусі — щоб жила, щоб раділа своєю красою і красою світу.

Коли наблизився вечір, садиба зникла з його виду. Щоб не заблудити, він присів під розлогим кущем калини й занурився в думки. Майбутнє з Нареченою тривожило й захоплювало його. Воно ввижалося йому, немов чудесний безмежний сад, але під кожним деревом у тому саду лежала причаєно темрява й лякала його. Він намагався оминати ту темряву в думках, але вона силою пхалася в них.

Аліпій II переночував під тим кущем. А коли пробудився ранком, з'їв рештки хліба, випростався і глянув на обрій. По ньому ринула злива радості — садиба Нареченої була, на диво, близько, не більше чотирьох годин ходу. Він накинув на плечі пелерину й у захваті поплив травою туди.

Добрався до садиби Нареченої вполудне. Присів на лавочці і споглядав оселю. Це була велика вілла, збудована з білого каменю. Дах був покритий черепицею, посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. А позаду вілли простягався великий сад. Трохи далі, з лівого боку, ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай.

Аліпій II сидів непорушно й боявся встати і зайти до вілли. Ану ж це не вілла Нареченої. Ану ж Нареченої там нема. Ану ж вона погана й недобра.

2. Як Аліпій II прийшов у світ

У Печерському монастирі жив молодий монах Аліпій, високий, стрункий і вродливий. У нього було добродушне, лагідне обличчя, видовжене русявою борідкою. А великі голубі очі проникали крізь речі й наче дивилися в позасвіття. Молодий монах був уже широко відомий як іконописець, і в нього замовляли ікони не лише єпископи й ігумени для своїх церков чи резиденцій, але й князі, бояри і воєводи. Та слава не сповнила молодого монаха гординею чи пихою. Він скромно жив у своїй печерній келії, а гроші, які діставав за ікони, роздавав убогим або давав на монастир.

Аліпій любив малювати при вході до своєї келії, щоб мати якнайбільше денного світла. І так одного дня, коли сонце спускалося за Успенську баню, він помітив прекрасну дівчину в садах, що простягалися між Дніпром і монастирем. Одного дня дівчина збирала польові квіти, іншого дня бігала за метеликом, а її довга чорна коса шалено летіла за нею. Краса тієї дівчини полонила все єство монаха. Він днями й ночами тільки про неї думав. Щоб не дійти до гріхопадіння, він цілу ніч шептав молитви і клявся сидіти під вечір у келії і не дивитися більше на дівчину. Але на другий день, коли сонце заходило за Успенську баню, молодий монах сидів з дошкою і пензлем при вході до печери. А коли дівчина не виходила в сади, Аліпій почувався нещасливим, пригнобленим, наче якась всесвітня сила випила з нього ясність і залишила у душі саму темряву.

Досі всі ці почуття були незнані молодому монаху. Він провадив просте, але духовно повне життя. Молився, споживав монастирські страви і малював. Це давало йому таку радість, наповняло душу такою ясністю, що нічого більше йому не треба було. А тепер він не знав ні хвилини радосте. Образ тієї дівчини виднів у його уяві і ночами починав будити його плоть. Нещасливий монах молився, бив поклони, але це нічого не помагало.

Однієї неділі монах постановив, що в появі тієї дівчини мусить бути якась Божа воля, якесь випробування для нього. Тож він узяв дошку, пензель і фарби, вийшов у сад, сів у холодок під сосною і почав малювати. Але нічого не виходило. У передчутті, що дівчина кожної хвилини може з'явитися перед ним, його тіло напружувалося до меж нестерпности, а руки безнастанно тремтіли.

Дівчина справді помітила його й відразу підійшла.

— Що ти робиш, монаше? — спитала.

— Малюю.

— Чи можна поглянути? — не чекаючи згоди, підійшла до ікони. У голосі дівчини, в її манерах і поведінці не було ні краплі смиренності, а була, радше, гординя, самовпевненість і почуття, що увесь світ належить їй.

— Будь ласка. Дар творення — це дар Бога, щоб усі відчували радість від нього.

— Ти надто гордий, монаше.

— Чому? Чому ти так говориш, дівчино? — переляканий і стривожений Аліпій аж зірвався на ноги.

— Бо зависоко мислиш про своє творення. Говориш, наче Бог.

— Не скверни уст своїх, дівчино! Я ніколи й думкою не уподібнював себе до Нього! Я лише маленька пилинка, не гідна Його погляду.

— Я не бачу тієї скромності в твоїй іконі, монаше. Твої постаті високі, задивлені вгору, і, хоч їхні обличчя лагідні й одуховлені, вони почуваються божеськими.

— Це ж апостоли…

— Все ж ікона є плодом твого духа. Вона віддає частку тебе, частку твоєї гордості.