Всеволод Нестайко
Агент СД

Розділ I

Сімейна справа Милочки Петриківської.

Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня шостого «б», в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Шпиндель, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами.

— Понеділок — важкий день, — заспокоїв Вову Шурик Дармовис.

Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна.

— Мовчить, нічого не каже, — розгублено розводила руками Оксана Фіцелович.

На парті догори дригом стали вряд Вова Шпиндель, Шурик Дармовис, Шеня Кисіль і Вітасик Дорошенко.

Але Милочка навіть голови не підвела.

А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, шостий «б» вже не на жарт стурбувався.

Що таке? Що сталося? Яке горе?

Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо?

Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах.

Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть з газет.

Тоді що ж таке з Милочкою?

Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона — ніколи.

Що ж таке?

Розгадка наступила тільки в суботу. Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку.

У суботу після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений вчетверо аркушик паперу.

Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам'янів.

Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик все ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський.

— Що таке? — пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка.

— За-записка… по-моєму, — прошепотів Вітасик.

— Ану!

Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик.

Так, то була записка.

«Ж. і В.!

Мені треба з вами поговорити.

Після школи у сквері біля ведмедів.

Тільки нікому!

Будь ласка!

Добре?

М.»

Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два.

Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам'яніли б.

Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти і побігли в коридор.

Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір'я.

Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови — стривайте, мовляв, не викажіть мене.

Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о'кей, у сквер прийдемо.

Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезних уроки!

Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла і опускала очі.

І Женя і Вітасик — обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя по хімії, Вітасик по географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету і чекання!

І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку.

У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура — ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими.

До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, звичайно, ще не було. Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою.

Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою — геть, мовляв, звідси!

Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють.

Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою:

— Донт ю андерстенд? Гоу хоум!

Женя з Вітасиком глянули один на одного. У кожного в очах була відчайдушна рішучість — триматися до кінця.

— Ніхт ферштеєн! — сказав Женя.

— Неблагородно поводитесь, пацани, — несподівано миролюбно сказав старшокласник. — Я тут чекаю одну людину.

— Ми теж! — задерикувато сказав Вітасик.

Старшокласник зареготав.

— Ваше щастя, що моя людина вже йде. А то дав би і одному й другому такого копняка, що полетіли б у космос. Рано починаєте, шмарогузи.

Людина старшокласника була у міні-спідниці, підмальована і теж із сигаретою.

Обнявшись, вони пішли по алеї, озираючись і регочучи.

Милочка прийшла хвилин через десять. Видно, вона чекала, поки розійдуться додому однокласники.

Хлопці нічого її не питали, тільки мовчки, нетерпляче дивилися.

Вона сіла на край лавки осторонь від них. Зітхнула. Видно, їй важко було почати розмову.

— Я… мені… — нарешті вимовила вона. — Ви ж… знаєте тих міліцейських капітанів… А він не хоче звертатися до міліції. Категорично… Хлопчики, допоможіть мені, — підборіддя у неї затремтіло, на очах з'явилися сльози.

— Що?.. Хто не хоче звертатися?.. Що трапилося?.. Що треба?.. — перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик.

— Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі з книжки зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці дипломат, ручка одірвалася, і дипломат упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь рекетирам… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?.. Я просто не знаю… — вона знову заплакала.

Хлопці перезирнулися.

Он воно що!

— А… скільки грошей було? — спитав Вітасик.

— Багато, — схлипнула Милочка. — Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав…

— А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? — спитав Женя. — За такими грошима можна й…

— Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягло… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин…

— Взагалі, звичайно, — підхопив Женя Кисіль. І в його і у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини.

— Та хіба я про дачу, про машину! — скривилася Милочка. — Мені… мені тата жалко. Якщо це рекетири, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі…

— Взагалі, звичайно, — зітхнув Вітасик Дорошенко.

— То що ж робити?.. — розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка.

— Якщо тато нічого не говорить, то… — Вітасик знизав плечима.

— Як же дізнаєшся? — Женя теж знизав плечима. — Чи рекетири, чи не рекетири?

— Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… — Милочка з надією подивилася на хлопців. — Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь із своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав.

Хлопці перезирнулися.

Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовитися?

— Ну, гаразд! — сказав Женя.

— Ми поговоримо! — сказав Вітасик.

Розділ II

Інцидент в ощадкасі.

Любов Іванівна, контролер ощадкаси, гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася:

— О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.

Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:

— Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?

Всеволод Казимирович чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.

— Олечко! Не задавай нескромних питань! Будь ласка, — насупила брови Любов Іванівна.

Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі. Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки — зблід. І, наче вибачаючись, промовив:

— Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю, Шкільному товаришу.

— Таку суму?! — здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.

— А що зробиш?.. Купує кооперативну квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, — тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.

Любов Іванівна несхвально похитала головою: