Місіс Порджес роззявила рота, намагаючись щось сказати, але не змогла вимовити жодного слова.

Ніби лунатик, вона простягнула руку, взяла свою чашку, понюхала і з жахом втупилася в Чеда:

— Господи! Невже таке можливе? Нас обох хтось хотів отруїти! Я ж весь час була тут… Хоча ні, поки ви ходили по люльку, я бігала в кухню. Мабуть, якраз у цей час хтось і підсипав у вершки отруту.

Чед підійшов до дверей, які вели на терасу. Вони були тільки причинені. Чед побачив кілька кущів і високу цегляну стіну, яка впала йому в очі ще вночі. На стіні в променях квітневого сонця блищали великі осколки битого скла.

— Хто живе за цим муром? — спитав Чед у місіс Порджес, яка все ще дивилася на мертвого кота невидющими очима.

— Будівельний підрядчик Фенвік. Але ні він, ні його домашні не могли б зробити нічого подібного. Це виключено, сер! Фенвік — чесна, віруюча людина, зразковий сім'янин. Він відомий своєю благодійною діяльністю, користується в місті найкращою репутацією.

Чед змовчав. Узяв пляшку з вершками, приніс зі спальні одного з ангелів і сказав місіс Порджес, що хоче відвідати інспектора Абернаті.

– Інспектора Абернаті? Може, й справді буде найкраще, коли ви зараз побуваєте в нього. Інспектор — ваш друг, він вам допоможе. Тільки не забудьте сказати, що дорогий лікар Морріс, — хай благословить господь його душу й відчинить йому ворота раю! — що дорогий лікар Морріс у свій час казав, ніби місіс Шеклі померла не своєю смертю. — І, трохи подумавши, додала: — Я люблю життя, і ви, сподіваюсь, також. Тому нам треба з'ясувати все до кінця.

Вона підвелася, торкнулася пальцями кота і подивилася у сад, осяяний весняним сонцем.

— Я поховаю його там, біля стіни. Мене тішить лише одне: він сконав швидко, він майже не страждав. Якби ми, люди, могли покидати цей світ з такою легкістю!


3


Поліцейська дільниця в Крайстчерчі містилася на одній з центральних вулиць у старому, обвитому плющем двоповерховому будиночку. Коли б не вивіска біля воріт, жодному приїжджому ніколи б не спало на думку, що саме за цими стінами перебувають місцеві охоронці порядку. За будинком сад, а трохи далі — Оук-Рівер, невелика річечка. Колись Крайстчерч був оточений фортечними мурами та вежами, і ця річечка мала неабияке значення: не один рицар, одягнений в тяжкі залізні обладунки, знайшов смерть у її водах. Відтоді спливло добрих півтисячі літ, і річечка знову повернула дане їй природою призначення. Вона мирно в'юнилася між луків та полів і славилася на все графство своїми рибними багатствами.

Джордж Абернаті два роки тому одержав посаду начальника поліцейської дільниці в Крайстчерчі і невдовзі після цього був обраний головою товариства «Форель». І саме він вніс пропозицію очистити Оук-Рівер від баговиння та бруду і запустити в річку мальків. На змаганнях рибалок Джордж посів торік перше місце.

Окрім того, Абернаті ревно вивчав рідний край і багато часу проводив у міському архіві, порпаючись у старих рукописах та письменах. І не так давно він зробив велике відкриття, встановивши, що в шістнадцятому сторіччі Крайстчерч був рекордсменом по знищенню відьм. Двісті двадцять сім відьм різного віку було або спалено на вогнищі, або втоплено в Оук-Рівер — показник, яким не могло похвалитися жодне місто у графстві.

Ясна річ, кожний приїжджий має цілковите право запитати: де бере інспектор час для своїх досліджень і занять спортом? Але місцеві жителі над цим питанням не сушили голови. Вони знали, що в їхньому рідному містечку злочини неможливі. Пам'ятали, звичайно, про торішню крадіжку велосипеда і про розбиту в церкві шибку. Але це до уваги не береться. Велосипед поцупив якийсь волоцюга, а шибку розбив п'яненький коваль, який хотів, до речі, помститися своїй лайливій, як Ксантиппа, дружині та напідпитку переплутав церкву зі своїм будником. Другого ранку він сам з'явився в поліцейську дільницю і щиросердно розкаявся.

Отож не дивно, що, переступивши поріг службового приміщений, Мед не знайшов там жодної живої душі. На підлозі лежав чималий аркуш паперу, на якому було написано: «Я на річці».

Знайшовши чорний хід, Чед через сад підійшов до річки. Поліцейський інспектор сидів на березі на розкладному стільчику з вудочкою в руці і з філософським спокоєм стежив за поплавком. Чед тихесенько підкрався і так ляснув інспектора по плечу, що той мало не беркицьнувся у воду.

З Джорджем Абернаті Чед був знайомий ще з початку війни. Вони служили в одному підрозділі і були хорошими друзями. За порадою Джорджа Чед і орендував Касл-Хоум.

Інспектор був товстощокий, вгодований і добродушний чолов’яга років сорока. Розстебнутий комірець форменої сорочки свідчив, що, незважаючи на свою професію, Джордж, мабуть, абсолютно позбавлений войовничої вдачі, і це справді було так.

Свою кар'єру Джордж Абернаті почав чиновником кримінальної поліції в Глазго, і з нього, можливо, з часом вийшов би уславлений детектив, якби не куля гангстера, яка мало не відправила його до пращурів. Після цього випадку Джордж попросив свого дядька, начальника поліції в Глазго, перевести його в спокійніше місце, де немає ніяких гангстерів. Дядько, не позбавлений почуття гумору, запросив у архіві дані про кількість злочинів у різних куточках Шотландії і з неабияким подивом констатував, що Крайстчерч — просто райський куточок.

Ось якими вітрами занесло Джорджа Абернаті в Крайстчерч, глибокий спокій і гармонія якого становили саме те, до чого він так палко прагнув. А цієї миті перед ним стояв Чед і, тримаючи в руці пляшку з вершками, з дивовижним спокоєм розповідав:

— У ці вершки насипано отрути, друже, хтось хотів послати мене на той світ.

— У Крайстчерчі такого не буває, — байдуже відповів Джордж.

— Сьогодні вночі, коли я спав, — Чед витяг з портфеля порцелянову фігурку з червоною шиєю, — хтось прослизнув у мою кімнату і відтяв голови в усіх фігурок.

Джордж на хвильку замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Ти помиляєшся, Чед. Клініки для душевнохворих нема ні в Крайстчерчі, ні в його околицях, тому ніхто до твоєї спальні залізти не міг. — Спритним рухом, що зайвий раз стверджував його багату практику, він підсік рибу і самовдоволено зауважив: — Йорж! Грамів на двісті.

У Чеда нарешті урвався терпець, і він розповів другові про все, що трапилося з ним в Касл-Хоумі.

Джордж Абернаті ніби закам'янів на стільчику, потім протяжно і сумирно зітхнув, застебнув комірця форменої сорочки і підвівся з таким засмученим виглядом, який може бути лише в людини, котра відчула, що невдовзі докорінно зміниться весь розмірений уклад її життя.

— Рано чи пізно це повинно було статися, — сказав тихо. Лихе передчуття вже давно нашіптує мені про це.

— Яке лихе передчуття?

— Ходімо вип'ємо по склянці портеру, а потім я тобі розповім, чому я більше не довіряю спокоєві, який панує в нашому мирному і доброму Крайстчерчі. Цей спокій протиприродний. Хіба, скажімо, можна повірити в те, що пліточка, випущена в став, який кишить щуками, здохла б років через десять своєю смертю. Такого не буває.

За склянкою вина інспектор розповів, чому гризе його лихе передчуття.

— Коли два роки тому мене перевели в Крайстчерч, я був щасливий безмежно. Був радий, що здихався Глазго. Я не міг забути, як один із гангстерів продірявив мене наскрізь. Сюди куля ввійшла, — показав на груди, — а звідси вийшла, — показав на спину. — В Крайстчерчі таких випадків не траплялось. Щонайбільше — це автомобільна аварія чи невинна бійка. На цьому все й закінчувалось. І тоді я сказав собі: «Це місце ніби створено для тебе, Джордж; охороняти закон в такому містечку — саме задоволення». Власне кажучи, навіть платню одержувати не було за що. Але потім мені стало страшно.

— Чому?

— Уяви собі, — дедалі більше й більше розпалювався Джордж, — що в той час, коли ми граємося атомними бомбами, ніби великодніми писанками, а підлі грабіжники обчищають банки і водять за ніс увесь Скотланд-Ярд, у той час, коли в наших кваліфікованих охоронців закону справ не менше, ніж у їхніх заокеанських колег, у Крайстчерчі панує такий мир і спокій, ніби тут цілий рік різдвяні свята. До складу нашого міського комітету входить шість заможних громадян, і здавалося б, що в першу чергу вони піклуватимуться про себе і своїх ближніх. Але ж ні! Нічого подібного! Вони з такою завидною безкорисливістю клопочуть про благо всієї общини, немовби це їхня особиста справа! У нас є ясла, будинок для старих людей, школа, спортивний зал, басейн, стадіон, музична школа, і все це в такому чудовому стані, що очам не віриш. У Бредбері, власника універсального магазину, люди беруть товари на виплат навіть тоді, коли можуть розрахуватися лише через кілька місяців. Стерджен, наш пастор, грає в футбол і керує джаз-оркестром, Фенвік, найзначніший підрядчик у місті, — сама благодійність. Таких прикладів безліч, і я питаю тебе: хіба це нормально?