Загрузка...

Йоун Колфер
АРТЕМІС ФАУЛ
РОЗУМ ПРОТИ ЧАРІВ
Фантастичний роман


©Изображение к книге Артеміс Фаул. Розум проти чарів http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Изображение к книге Артеміс Фаул. Розум проти чарів
Изображение к книге Артеміс Фаул. Розум проти чарів
Изображение к книге Артеміс Фаул. Розум проти чарів

З англійської переклав Олександр Мокровольський

Серія «Дитячий світовий бестселер» заснована 2005 року

Художнє оформлення серії Світлани Железняк

Обкладинка Світлани Железняк

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої

Перекладено за виданням: Eoin Colfer. Artemis Fowl. Puffin Books, 2002 


Присвячую Лайзі та Нілові


Пролог


Що ж то за «пташка», що за «пташина» цей Артеміс Фаул? (Бо саме так перекладається з англійської його прізвище: Фаул). Хто тільки з психіатрів не пробував збагнути його, схарактеризувати й скваліфікувати — всі як один зазнали ганебної невдачі. Найбільша загадка цього Артеміса — його розум, інтелект. Хоч у які муаровані тести заганяй його, а з нього мов з гуски вода. Розум не одного медичного світила потьмарився після зустрічі з цією «пташкою», не один психіатр, забелькотавши щось нестямне, сам став пацієнтом у власній клініці…

Одначе всі сходяться на одному: Артеміс — вундеркінд, чудо-дитина. Але ж чому, чому такий блискучий інтелект схилився до злочинної діяльності? Відповісти на це запитання могла б лиш одна особа, але ж та особа любить мовчанку чи не дужче, ніж золото.

Тож, либонь, найліпший спосіб намалювати точний портрет Артеміса — це розповісти про його першу лиходійську затію, тим паче що досі про неї усі вже хоч щось та почули. Пропонований нижче звіт складено на основі моїх особистих бесід із потерпілими від А. Ф., і проникливий читач, безперечно, завважить, як нелегко було їх «розговорити».

Уся ця бувальщина сталася кілька років тому, на самому початку двадцять першого віку, й розпочалася вона з того, що Артеміс Фаул надумав підлатати втрачені родинні статки. Він виплекав такий задум, що загрожував увергнути цивілізації людей та ельфів у братовбивчу війну — війну, в якій могли загинути і люди, й ельфи.

Йому дванадцятий минало…


Розділ 1
Книга


Изображение к книге Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Місто Хошімін, літо. Спекота — зваритися можна, хоч би й за чиїми мірками. Чи й варто казати, що Артеміс Фаул нізащо не захотів би миритися з такого докукою, коли б на карту не було поставлено дещо вкрай важливе. Важливе для здійснення його плану.

Сонце було Артемісові не до лиця. Бо показувало всім не його вроду, а швидше навпаки. Довгі години, які він просиджував перед монітором свого комп’ютера, випили рум’янці на його щічках. При світлі дня він більше скидався на вампіра — геть такий самий блідий та дратівливий.


— Коли б нам, Лаккею, не вполювати й тут ще однієї дірки від бублика, — вимовив він тихим, здушеним голосом. — Коли б не було нам ще другого Каїра.

Це такий невеличкий камінчик полетів у Лаккеїв город. На хибний «єгипетський» слід був навів їх котрийсь із Лаккеєвих інформаторів.

— Ні, пане, я певен: цього разу нам поталанить. Нгуєн — надійний чоловік.

На що Артеміс тільки недовірливо гмукнув.

Коли б хто з перехожих розчув, як здоровило-європеєць величає хлопчика «паном», то, напевне, вельми здивувався б. Чи ж не почалося, зрештою, третє тисячоліття? Однак ці двоє не були простими туристами, й не прості пов’язували їх стосунки.

Вони сиділи у кав’ярні просто неба на вулиці Донг-Кай, поглядаючи, як місцеві підлітки гасають по майдану на мопедах.

Нгуєн запізнювався. Парасоля над ними щосили намагалася створити їм хоч якийсь холодок, але та жалюгідна подоба тіні аніскілечки не поліпшувала Артемісові настрою. А втім, цей хлопець ніколи не бував у доброму гуморі. І все ж таки під тією набурмошеністю жевріла іскра надії. Невже — невже ця мандрівка зрештою увінчається успіхом? І Книга опиниться в їхніх руках? Та що, коли сподівання їхні марні?

До столика підбіг офіціант.

— Іще чаю, панове? — запитав він, безперестанку кланяючись.

Артеміс тільки зітхнув:

— Облиште цей театр та вже сідайте.

— Але ж, пане, я простий офіціант!

В’єтнамець мимоволі звернувся до Лаккея, адже з двох гостей хіба не слуга був тут дорослий?

— У вас ручної роботи м’які черевики, на вас шовкова сорочка, а на ваших пальцях блищать три золоті персні з печатками. Ваша англійська вражає оксфордською вимовою, а ваші нігті делікатно лисніють після недавнього манікюру. Ну який з вас офіціант? Ви — Нґуєн Ксуан, наш інформатор, а весь цей зворушливий маскарад ви тільки на те й влаштували, аби вивідати потайки, чи ми часом не при зброї.

— Свята правда! — Нгуєнові плечі обвисли. — Разюче!

— Навряд чи так уже разюче. Невже ви гадаєте, що досить нацупити подертого фартуха — і ви вже й офіціант?

Нґуєн сів і налив собі м’ятного чаю в крихітну порцелянову чашечку.

— Ковтніть спершу інформації про нашу оснащеність зброєю, — провадив Артеміс. — Особисто я не ношу зброї. А от Лаккей, мій… е… лакей, має: «Зігзауера» в наплічній кобурі, по одному метальному ножу в халявках черевиків, великокаліберного двозарядного міні-пістолета — в рукаві, гарроту — в наручному годиннику та ще три гранати паралізуючої дії, в різних кишенях. Чи не забув я часом чого, Лаккею?

— Забули про кийка, пане.

— О так! Ще ж він ховає під сорочкою добрячого кийка, начиненого кульками з підшипників.

Тремтливою рукою Нґуєн підніс чашечку до губів.

— Та не хвилюйтеся, пане Ксуане! — посміхнувся Артеміс. — Ми не збираємось застосовувати всю ту зброю до вас.

Нґуєн чогось не дуже підбадьорився.

— А взагалі всі ці цяцьки не дуже й потрібні, — незворушно провадив Артеміс. — І без них Лаккей міг би знешкодити вас сотнею різних способів. Хоча, я певен, вистачило б і одного-єдиного.

Та Нгуєн і так уже вибивав зубами чечітку. Бо Артеміс, чого гріха таїти, вмів справляти враження. Блідий підліток із владними манерами й мовою сильного дорослого чоловіка, що звик повелівати. Звісно, Нгуєнові вже доводилося чувати ім’я «Фаул». Ще б не чувати! Хто тільки його не знав у міжнародному злочинному товаристві. Але ж він гадав, що матиме справу з Артемісом-старшим, а не з оцим хлопчиськом. Хоча слово «хлопчисько» якось не клеїлося до цього понурого типчика. А той здоровило, Лаккей? Таж своїми ведмежими лапищами він легко, мов суху паличку, зламає хребта людині. Треба мерщій тікати від цієї чудної парочки! Великі гроші? Та хай хоч сто тисяч дають — життя дорожче!

— А зараз — до справи, — мовив Артеміс, викладаючи на стіл мініатюрного диктофона. — Ви відгукнулися на наше оголошення в Інтернеті.

Нгуєн кивнув головою, несподівано для самого себе молячи Бога, аби його інформація виявилася правдивою.

— Авжеж, добродію… пане Фауле! Те, що ви шукаєте… я… ну, знаю, де воно.

— Справді? І ви гадаєте, я маю повірити вам на слово? А що, коли ви заведете мене просто в пастку? Ворогів у моєї родини вистачає.

Тут Лаккей хвацько піймав у повітрі москіта, що посмів важити на вухо його юного господаря.

— Ні-ні, що ви! — залепетав Нгуєн, дістаючи свого гаманця. — Ось, погляньте.

Артеміс уважно вивчив полароїдний знімок. І звелів своєму серцю заспокоїтися. Виглядало начебто переконливо, але ж у наші дні можна що завгодно підробити за допомогою сучасної комп’ютерної техніки. На знімку видніла рука, простягнена з дедалі густіших шарів сутіні. Ряба зелена рука.

— Гмм, — промимрив він. — Поясніть.

— Це жінка. Знахарка, мешкає недалеко від вулиці Ту-До. Плату бере рисовою горілкою. Весь час п’яна як чіп.

Артеміс кивнув головою. Виглядало таки правдоподібно. Пияцтво. Одна з небагатьох характерних рис, які він розкопав у ході свого дослідження. Хлопець підвівся, розгладжуючи бганки на білій своїй тенісці.

— Дуже добре. То ведіть нас, пане Нґуєне.

В’єтнамець змахнув краплини поту з обвислих вусів.

— Тільки інформація. Така була домовленість. Я не хочу зайвих проклять на мою голову.

Лаккей елегантно схопив вивідача за шкірки.

— Даруйте, пане Нгуєне, але давно минув час, коли ви могли вибирати: встрявати чи ні.

І Лаккей повів в’єтнамця, що впирався, до взятої напрокат чортопхайки на чотирьох колесах. Хоча на рівних вулицях Хошіміна (чи то Сайгона, як його й досі називали місцеві мешканці) можна було обійтися і без автомобіля, але Артеміс волів мати якомога менше контактів із тубільцями.

Джип повз черепахою по вузьких вуличках. Жахливо повільний темп! Тим більше що сподівання в Артемісових грудях уже переростало в нетерплячку. Де взяти сил, щоб стримати це почуття? Невже ж саме зараз і закінчаться їхні пошуки? Шість разів вони кидалися на хибний слід, гасаючи туди-сюди по трьох континентах. Невже ця просякнута алкоголем знахарка і є те саме горнятко з золотом, яке слід шукати там, куди впреться рогом веселка? Скарб під веселкою з горілчаних випарів! Артеміс мано не засміявся. Це ж треба: він придумав жарт. Подібне траплялося з ним не щодня.