Люк Бессон
АРТУР І ПОМСТА ЖАХЛИВОГО У
Роман


©Изображение к книге Артур і помста жахливого У http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Изображение к книге Артур і помста жахливого У

Переклад з російської О. Думанської


Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.


РОЗДІЛ 1


Сталося! Нарешті легенький вітерець зарухав вітряка, якому давно набридло стовбичити без діла. Літнє марево налягло на нього і вкутало зусібіч. І ось тепер він задоволено поскрипує і час від часу крекче, як розсохлі двері на іржавих петлях, що враз відчинилися від протягу. Крила поволі розганяють гаряче повітря — вони скидаються на ложки, що ними розмішують картопляне пюре. Зморені спекою птахи лінуються, тому продовжили собі сієсту на весь день, рішуче відмовившись від битви з розпеченим важким повітрям. Скрипуча мелодія вітряка послужила довгоочікуваним сигналом до пробудження. Життєрадісні ластівки, не такі ліниві, як решта їхніх пернатих родичів, першими злітають із насиджених дротів. Щоб досягти потрібної швидкості, вони каменем летять до землі, і в ту ж мить, коли здається, що вони ось-ось розіб'ються, знову злітають угору і далі мчать зі швидкістю винищувачів у густому, як збиті вершки, повітрі. Всі сподівалися на цей сигнал. «Якщо ластівки літають, то й ми зможемо!» — думають вільшанки, жуки та інша летюча дрібнота. І ось уже крилата громада заметушилася, розправила крильця і перелазить з вітки на вітку, готуючись зайнятися ділом, відкладеним через спеку.

Чудова бджілка в розкішній смугастій сукні також стала до праці — кружляє над садом, шукаючи квітку, з якої ще не встигла випити нектар. Це зовсім не просто, бо літо вже добігає кінця. На носі — вересень, тому не лишилося жодної квітки, якої б вона не відвідала. Та невгамовна бджола наполегливо прочісує сад, уважно придивляючись до ромашок, маку та інших самосійних квітів.

Здобич невелика, але ж не повертатися у вулик із порожніми лапками! І бджола вирішила підлетіти до будинку. Її сто разів попереджали, що це небезпечна зона, яку ліпше обійти десятою дорогою, однак справа честі примушує бджолу ризикувати. І ось наша героїня несміливо наближається до будинку, як до заклятого святилища. Вона й не підозрює, що цей сільський дім — храм любові, добробуту, радості і гарного настрою, бо в ньому мешкає Артур.

Довгий балкон із дерев'яною решіткою заново пофарбований в такий ніжний блакитний колір, що нікого не дивує, коли на нього сідають хмаринки, охочі трішки відпочити. Сам дім освіжили світлою фарбою, і тепер він виблискує проти сонця, аж сліпить очі. Просто шик!

Наша бджола влетіла у крите патіо[1]. Там не так спекотно і стоїть слабкий запах свіжої, не зовсім просохлої фарби. Він задурманює маленьку бджілку, і вона, піддаючись волі повітряних течій, в ритмі плавного танку рухається вздовж стіни. Вона пропливає над велетенською вовняною купою, що не має навіть натяку на якісь кінцівки. Однак коли бджілка над сила йому привітне «ж-ж-ж», із купи з'являється хвіст і два гострих вуха. Купа перетворюється на щось оформлене, а точніш — на сплячого пса. Розбуджений несподіваними звуками, пес розплющує одне око, потім — друге і, помітивши бджолу, вітає її, постукуючи хвостом. У пса досить лукавий погляд і доброзичлива морда. Не помилитеся: це Альфред, Артурів пес. Бджола полетіла далі. Тяжко зітхнувши, Альфред заплющує очі і знову засинає, перетворившись на купу вовняного безладу.

Бджілка залетіла за ріг будинку, надавши можливість Альфреду і далі вдавати із себе радше килимок, ніж мисливського пса. Запах свіжої фарби все більше задурманює і п'янить комаху. Стіни будинку виблискують, як льодяні, і повітря ковзає по них, як тобоган[2] на трасі. Бджілці невтямки, чому це місце знеславили, адже в ньому все влаштовано так, щоб усім було добре. Хоча є деякі вади: скажімо, на обрії не видно жодної квітки. Та бджола, здається, вже забула мету свого польоту.

Зненацька вона натрапляє на справжній скарб. На широких перилах дерев'яної балюстради стоїть блюдце, посеред якого виблискує проти сонця невеличка желеподібна гірка, зовні дуже апетитна. Бджілка підлітає до неї, сідає поруч і пронизує поглядом своїх фасеткових[3] очей. І не довіряє жодній із тисяч своїх фасеток. Біля неї височить солодка гора, цілком придатна для транспортування… В неї вдома таку гору назвали б дивовижею. У нас вона називається значно простіше: повидло на блюдці.

Юна бджілка, загіпнотизована дармовим скарбом, упирається всіма шістьма лапками в блюдце, запускає в гору свій хоботок і всмоктує солодке зі спритністю доброго пилососа. Щоки в неї мало не луснуть. Пузце ходить ходором, намагаючись помістити якомога більше здобичі. Щоб принести у вулик стільки нектару, їй довелось би облетіти із сотню квітів! Вона полетіла на пошуки звичайною бджолою, а повернеться національною героїнею! її віншуватимуть, влаштують справжній тріумф. Її привітає сама королева, хоча королева й не любить, якщо хтось із бджіл чогось досягне…

«Незаплановані дії індивіда порушують рівновагу в колективі», — полюбляє повторювати гігантська королева, чиї мізки зайняті винятково проблемою продовження роду для підтримання рівноваги. Та наша бджілка, сп'яніла від такої кількості солодкого, думає лиш про одне: вона стане королевою. Хоч на день! І ця думка бадьорить її, спонукає смоктати ще й ще. Хіба можна називати це місце заклятим святилищем, коли тут така краса і таке багатство?!

Маленька беззахисна бджілка повністю занурилася у мрії. Вона так пишається своїм відкриттям! Невимовне щастя переповнює її по самі вінця, і вона не помічає, як на безхмарному досі небі виникає велетенська темна тінь. Вона має форму кола, занадто правильного, щоб бути тінню від хмаринки. Поступово наповзаючи на безпечну бджілку, тінь несподівано збільшується і, не очікуючи, доки комаха зметикує, що пора втікати, згори на неї падає склянка і з несамовитим дзенькотанням стукає по блюдцю. Бджола вмить злітає, однак скляні стінки її не пускають. Вилетіти неможливо! Але ж ось воно — повітря, ось воно — світло! У неї перед очима! Вона їх бачить! Бачить — і судомно намагається знайти вихід. І скрізь натикається на скляні стіни. Із цієї пастки не втечеш, скільки не бийся крилами. Треба зауважити, що її пузце, завантажене повидлом, не дає занадто багато можливостей для маневру. Незабаром їй забракло повітря. І рай поступово стає пеклом.

А її ж попереджали — не літай у той бік! Тепер вона зрозуміла, чому це місце називають заклятим. А, між іншим, про те, що небезпечне тут не місце, а його мешканці, їй, певно, не сказали. Мешканці дому називаються «люди». І в нашої бджілки немає жодного шансу на порятунок, бо вона натрапила на найтупішого із людей — на Франсуа-Армана, Артурового батька.

Спостерігаючи за бджолою, що б'ється у стінки склянки, Франсуа так радісно загорлав, ніби спіймав на вудку карася вагою не менше тонни. Пес Альфред умить прокинувся. Будь-який звук від Франсуа-Армана не віщує нічого приємного. Струсивши із себе залишки сну, Альфред потягнувся і потрюхикав за ріг будинку. Там він побачив збудженого Артурового батька, який з ритмічними погуками виконував танок, чимось схожий на ритуальний індіанський. Певно, це танок переможця. Але знаки, які подає ця людина в повітрі, не дуже зрозумілі, і Альфред по-своєму, по-собачому пояснює його підскоки: пес переконаний, що Франсуа наступив на цвях. Так і є! Хоча, звичайно, тоді ніхто так широко не усміхається, коли цвях пробиває п'яту…

— Люба! Швидше сюди! Я її піймав! — репетує Артурів батько кудись у простір.

З-за протилежного рогу будинку виходить його дружина. Вона там ховалася, очікуючи, коли її покличе чоловік.

Альфред озивається гучним гавкотом. Ні, молодиця ніскільки не потворна, просто пес її не впізнав. У тому смішному вбранні її може впізнати тільки чоловік. Вона скидається на городнє опудало напередодні зимових холодів. Її голова втонула у великому шоломі з густою сіткою, призначеною для захисту від бджіл та інших шестиногих комах, що літають в повітрі. Сітка така густа — навіть вітер не може через неї проникнути.

Тому, крокуючи вперед, жінці доводиться бути досить обережною і час від часу піднімати захисний капелюх, який оберігає її голову. А це, погодьтеся, непросто, особливо коли на ногах замість капців кухонні рукавиці для гарячого.

— Чудово, любий! Де ж вона? Де? — скандує дружина з-під густої сітки, під якою і люди, і пси однакові з вигляду.

І в ту ж мить наступає на Альфредового хвоста.