Люк Бессон
АРТУР І МІНІПУТИ
Роман


©Изображение к книге Артур і мініпути http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Изображение к книге Артур і мініпути

Переклад з російської О. Думанської


Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні даного проекту.


РОЗДІЛ 1


… От і сьогодні день має бути теплим і сонячним. Довкола все цвіте і пахне. По ясно-блакитному небу навколо бігають маленькі кучеряві хмаринки, ніби пустотливо доганяючи одна одну.

Отже, ранок видався просто чудовий — саме такий, яким і має бути перший ранок літніх канікул.

У цю ранішню годину, коли навіть птахи можуть трохи побайдикувати, ніщо не віщувало якихось жахливих подій… А вони мали ось-ось статись.

У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюркотить вузенька річечка, стоїть незвичний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев'яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мереживною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони. Такі будинки, які більше схожі на невеликі палаци, колись споруджували багаті колоністи на островах південних морів. Довкола будівлі — сад, що тягнеться до самого берега річки. Поблизу будинку — просторий сарай, переобладнаний під майстерню, а позаду — великий резервуар для зберігання запасів води.

Неподалік, під кронами дерев, ніби маяк, височіє вітряний двигун, споруджений винятково для втіхи мешканців будинку. Бо вітри в цих краях навдивовижу ласкаві.

І все ж — хоча про це поки що ніхто не знає — саме сьогодні спокій цього мирного куточка буде порушено.


З оглушливим гуркотом відчиняються двері будинку і на ґанок вилітає поважна огрядна пані.

— Арту-у-у-р-ее! — гукає вона так, що з дерев падає листя.

Поважній пані давно за шістдесят, і чорна сукня, оздоблена чудовим мереживом, не приховує її роздобрілих форм. Проте її це аніскільки не бентежить, як і звання «бабусеньки».

Пані одягає рукавички, кокетливо торкається капелюшка і сильно смикає шнурок великого дзвона, що висить при дверях.

— Артуре! — гучно повторює вона таким же командним голосом, але ніхто так і не відгукується.

— Куди він подівся? І де пес? Що, пес також зник? — невдоволено бурчить літня пані.

— Альфреде! — так само гучно, але марно кличе бабусенька. Пес не подає радісного гав-гав…

Вона дуже не любить запізнюватися. Проте нічого не вдієш, і бабусенька нетерплячим кроком повертається в будинок.


Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, який покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.

Бабусенька взуває повстяні капці і, продовжуючи обурюватись, прямує через вітальню до сходів, що на другий поверх.

— Незабаром ви й самі переконаєтесь, який це чудовий сторожовий пес! Господи, де були мої очі, коли я брала цього пса? — бурчить вона. — Цікаво, що й де стереже цей пес? Його ж ніколи не буває вдома! До речі, як і Артура! Вони обоє — як протяг: просвистів — і нема його!

Бабусенька відчиняє двері в кімнату онука.

В кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут мешкає маленький хлопчик. Проте придивившись, зрозумієш: порядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зроблених, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.

— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними бігати цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.

— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з'явися хоча б на кілька хвилин! Так чинять усі діти! — вигукує вона. І раптом завмирає. Їй щось спадає на думку. Затамувавши подих, вона прислухається: в будинку панує повна тиша.

— Тиша… Вже цілих п'ять хвилин минуло… Цікаво, де ж він може бавитися так тихо…, як мишка…, в якому куточку?.. — шепоче бабусенька, поковзом рухаючись у м'якеньких капцях углиб коридору.

Вона добирається до останніх дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонено», і тихенько прочиняє їх, щоб не сполохати непроханих гостей.

На біду, двері зрадливо риплять.

Бабусенька аж розгубилася, ніби це вона заскрипіла зубами, а не заржавілі петлі дверей.

Вона обережно заглядає в заборонену кімнату.


Просторе горище, колись переобладнане на кабінет, нагадує лавку лахмітника. Або, якщо хочете, кабінет, господар якого полишив заняття наукою і захопився безладним колекціонуванням. По обидва боки письмового столу височать масивні книжкові шафи: їхні полиці всуціль заставлені старовинними книгами у шкіряних палітурках. Над столом натягнуто шовкову тканину на якій вишито:


Слова одні часом приховують слова інші


Так, скидається на те, що наш учений-колекціонер ще й філософ.

Бабусенька обережно протискується поміж зваленими в купи старовинними речами, серед яких переважають різні африканські дивовижі. Скрізь стримлять списи, що нагадують пагони бамбука. Стіна завішана незліченною кількістю африканських масок. Проте впадає в око їх нестача: цвях у центрі стіни стримить без маски.

Отже, в кімнаті хтось побував! Бабусенька зупиняється, прислухається… І чує хропіння! Ще кілька кроків — і вона знаходить Артура, який спить просто на підлозі. Обличчя хлопчика сховане під африканською маскою, тому хропіння звучить глухо і лунко.

І, звісно, поруч із хлопчиком лежить Альфред і в такт хропінню б'є по масці хвостом.

Побачивши таку зворушливу картину, поважна пані вмить забула про свій гнів.

— Але ж ти міг би озватися, коли я кличу вас! Більше години шукаю! — пошепки дорікає бабусенька псу, не бажаючи будити Артура. Альфред винувато поглядає на бабусеньку.

— Думаєш, якщо вибачився, то можна далі чинити неподобство? Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ви заходите в дідусеву кімнату і торкаєте його речі! — продовжує сварити бабусенька пса, обережно знімаючи маску з обличчя Артура.

Хлопчик, який спить під маскою, схожий на лукаве янголятко. І, поглянувши на нього, бабусенька відчуває, що її сварливий настрій тане, як сніг на сонці. Боже мій, яке ж гарненьке це хлоп'ятко, коли спить! Так і хочеться поцілувати кожну веснянку на його личку, погладити маленьку чубату голівку! Що за чарівне створіння! А який невинний вираз обличчя в цього сплячого янголятка, не обтяженого ніякими турботами!

Бабусенька розгублено зітхає: ось уже кілька років усе її життя присвячене цьому хлоп'яті.

Піймавши спрямований на внука захоплений погляд бабусеньки, Альфред починає ревниво скавчати.

— Ну ти й безсоромний! Тобі треба зараз сидіти тихо, як миші, — суворо говорить бабуся псу, і Альфред її розуміє.

— Прокидайся, Артуре! — промовляє бабуся, ласкаво поплескавши його по щоці. Проте у відповідь хлопчик сопе ще дужче.

Бабуся рішуче підвищує голос.

— Ну ж бо, Артуре, вставай! — гримотить вона так, що з-під даху озивається луна.

Хлопчик схоплюється і все ще в полоні сновидіння продовжує командувати:

— Всі до мене! Триматися разом! Альфреде, швидше! Займаємо кругову оборону!

Він захоплений пригодами, які йому наснилися, і зовсім не хоче прокидатися. Розмахуючи руками, він рветься вперед: йому ще сниться атака.

Бабусенька хапає хлопчика за плечі і ласкаво, але енергійно струшує його.

— Заспокойся, Артуре! Це я, бабусенька! — голосно і виразно промовляє вона. Упізнавши її голос, онук нарешті прокидається.

— Вибач, бабусенько, мені здалось, що я все ще в Африці.

— Бачу, бачу, — усміхається бабусенька. — Ну і як пройшла подорож?

— Чудово! Разом з дідусем ми гостювали в одного африканського племені. Це були дідусеві друзі, — помовчавши, додає Артур.

Бабусенька, як завжди, приймає умови гри, які пропонує онук.

— Несподівано на нас напала величезна зграя левів — кілька десятків. Вони оточили нас!

— О, Господи! І як тобі вдалося вислизнути від них? — вдавано хвилюється бабусенька.

— Я нічого не міг вдіяти, все придумав дідусь, — скромно відповідає Артур. — Він натягнув величезне полотно прямо посеред савани!

— Полотно? Яке полотно? — питає бабусенька.

Артур біжить до полиць, зіскакує на ящик і тягнеться до книг. Знайшовши потрібну, він витягає її і швидко розкриває на відомій йому сторінці.

— Ось таке! Бачиш? На тому полотні він намалював непрохідні джунглі і затягнув ним наш табір. І дикі звірі не змогли нас знайти, бо ми стали невидимками, — пояснює хлопчик.

— Невидимками… Але ж звірі мають нюх і могли вас знайти за запахом! — заперечує бабусенька.

Артур вдає, що не чує бабусиних слів. Тоді вона вирішує повернути онука із країни мрій на землю.