Марія Матіос
Апокаліпсис

Мойсеєві Фішбейну

1

У НЕДІЛЮ, до сходу сонця, після сходу сонця й заходу, до служби Божої, під час читання Євангелія й після триразового панотцевого благословення, в Тисовій Рівні на повен голос і пошепки іншої бесіди, ніж про те, що


або зачнеться нова война,

або на край упаде яка інша кара,

а спокійна година встановиться людям

хіба що по смерті, —


не було й не могло бути.

Бо ні в Тисовій Рівні й ніде інде, куди ступала нога цих світових вояків і світових ґешефтарів із обкладеного горами й обвіяного вітрами села, що сподобило собі ім’я найтвердішого в світі дерева — тиса, ні з твердими, ні з м’якими, й ні з якими іншими людьми ще не траплялося такого дива, щоб здорова з вечора людина на ранок упала в лежу, три роки лежала снопом, та де там лежала — три роки спала непробудно, а тут не на Великдень і не після ворожби, а просто так, на очах мало не зомлілої невістки, зранку, по трьох роках небуття підвелася собі з постелі, роздивилася, не пізнаючись, по стінах і хоч не надто твердо, але таки пішла своїми ногами до порога, ніби подибулькала після нічного сну до виходку.


Після того, що і як далі переказували охочі переказувати чужі гаразди й біди, в м’якої людини волосся бралося догори, а в твердої — на очі наверталася сіль.

Та прости, Господи, їх усіх із тими поголосками, брехнями й фантазіями.

Єдина правда полягала в тому, що Тимофій Сандуляк суботнього ранку таки вернувся з того світу, де нікому бути ще не доводилося, звідки живим ніхто ще не вертався.


А що Сандуляк побував на тому світі, в Тисовій Рівні не мала сумніву навіть мала дитина, не те що замшілі праведники, визнані знахарі, а також викінчені злодії й обліковані дурисвіти.

— Ти хто? — Тимофій витріщив на невістку Софію нібито заспані, нібито п’яні балухаті очі. Підвівся з ліжка так несподівано впевнено, що сторонньому, коли б тоді такий нагодився в хаті, могло видатися: чоловік добре й не встиг задрімати, а вже невтихомирені хорти чи всюдисущий гонихмарник-дідько підбивають його зробити дрібну шкоду в господарці.


Софія — саме на той мент — кочергою пхала в піч таси з тістом на хліб. Отож із несподіванки, навіть коли б сама того хотіла, не могла впасти далі, як на холодний припічок. Коцюба миттєво випала їй із рук, ударивши по пальцях ніг, але перелякана всмерть Софія того навіть не завважила. Якусь коротку мить безумно дивилася на геть голого — схожого на кістяк — сивого старця з обвислою сухою шкірою, з обвислим масним волоссям, із довгою білою бородою.


Він мовчкома, але таки рішуче сунув на неї, вириваючи на ходу з носа тонкі й прозорі еластичні трубки.

Відтак невістка чи то сіла, чи то приклеїлася до підлоги, проте за мить схопилася й вилетіла в сіни так нагло, що застряглу, очевидно, в горлянці трубку старий, таки більше схожий на мару, ніж на живого чоловіка, висмикував звідти довше, ніж моторошний жіночий крик розтинав порожнє вранішнє подвір’я.

«Люди добрі!!! Кінець світу! Рятуйте!!!» — несамовито волала Софія, вимахуючи білою хустинкою, здертою з голови чи не з волоссям, і кидалася з одного боку загородженого обійстя в інший бік, так, ніби не мала розуму відчинити хвіртку на вулицю.


…Що було по тому, вже мало кого цікавило.

Тисову Рівню, враз схарапуджену неймовірною новиною від млина на в’їзді до млина на виїзді, після жіночого лементу й хапливого заламування рук, після мовчазного чоловічого втихомирення, цікавили лише дві речі.

Перша — що буде з Сандуляками далі. Друга стосувалася обізнаніших із давньою й дивною історією цієї відлюдкуватої родини, а також тих, кого шкребла мовчазна думка про кару Божу, що наздоганяє людину саме тоді, коли людина перестала думати навіть про можливість цієї кари.

А вже на самісінькому споді, десь навіть далі, аніж за завмерлою зо страху душечкою — і в тих, і в тих — калачиком згортався набубнявілий хробак неспокою: а раптом… а може… і в нас… і з нами… щось таке… схоже… прости, Господи…

2

НА ПІСКАХ (так споконвіку в Тисовій Рівні називався дальній — горішній — кут із незвично добірними для гірської місцини ґрунтами) ще від часів Франца-Йосифа, але точно, що до Першої світової війни, осібно жили самі австрійські колоністи. Так, може, хат із десять. Були то здебільше колишні збіднілі міщани альпійських ландшафтів. Крутійка-доля, пошуки добра й жадоба помірних авантюр, занесли їх між чорні й густі лісисті гори Буковини, що здалеку обіцяли мрійникам неміряні статки, невигаданий душевний спокій і впокорені пристрастями сутінки життя.

Між робітних, а надто — кмітливих і винахідливих на всяку новизну австріяків та швабів випадково, чи, може, й ні, на Піски затесалися три єврейські родини, що їм не знайшлося вигідного місця для осідку в сусідньому з Тисовою Рівнею містечку — штетлі Вижниця, в надмірно скупченій єврейській колонії вздовж повноводого Черемошу.


А може, Шльома Бухбіндер, Абрам Машталер і Леон Райх, кожен зі своїм постійно поповнюваним кагалом старих і малих, самі не побажали плодити власні нестатки чи й мозолити очі менш успішним родичам та одновірцям. Тож обрали собі ці три родини місце для життя подалі від людних доріг та тьми заздрісних очей.

Так чи інак, людська мішанка на Пісках мало чим відрізнялася від мішанки на Царині, коло Млинів чи на Лугах, в решті кутків, де текло собі коли тихе, коли буйне життя Тисової Рівні.


Одразу за єврейськими городами, на клаптику масного й рівного, як людська долоня, ґрунту, осів щойно одружений сільський мельник Тимофій Сандуляк, що якимсь дивом відкупив у Абрама Машталера (а не навпаки!) сім фальчів землі, де й звів собі будинок на дві кімнати з сіньми посередині й відкритим ґанком до дороги.

Позаду мельникового обійстя, трохи ближче до Черемошу, де на громадських лугах від весни до пізньої осені паслася сільська худоба, гналася в небо осика. Трепета по-тутешньому. Та така височенна, що, коли б вилізти на її верх, казали старі люди, звідти можна вздріти сніжну корону Чорногори.


Проте навіть найбільші бешкетники Тисової Рівні — діти — чомусь ніколи не наважувалися обдерти своїми колінами самий верх білого, завжди тремкого дерева, ба навіть не намагалися зачепитися за гілля, що звисало мало не до землі, — аби погойдатися над запахущим від медунки, деревію та конюшини пасовищем.

Від ранньої весни й аж до передзим’я трепета невтомно лопотіла своїм полохливим листом та світила білими — мало не сметанними — боками навсібіч Пісків, здалеку вирізняючись стрімким гоном поміж іншими, аж ніяк не карликовими, деревами цього багатолюдного сільського кута.

Та вгнатися за її ростом жодному дереву було не під силу.

Ні на Пісках, ні в усій Тисовій Рівні.

З оцієї ось самотньої сільської трепети й почався перепис Сандулякової — до того звичайної на всі боки — Долі.


ЯКОСЬ ПІД ОСІНЬ хотів було Тимофій зрубати нижнє — обвисле, як нестрижені чоловічі вуса, — гілля трепети та зробити з нього настил для підлоги в стодолі. Вже тримав занесену догори сокиру, вже на око міряв довжину обчухраного ломаччя, як тут мало не з річкового коловороту вигулькнула худа, мов скіпка, й бліда, що визбиране молоко, Машталерова дружина Естер із перекинутим через ліве плече випраним шматтям.

— Не чіпай його! — спочатку скрикнула, а далі мовила тихо: — Це дерево прокляте… — Естер говорила так, ніби мала намір стати під лезо сокири, проте при цьому дивилася Тимофієві просто в вічі.


— Дерево як дерево… На підлогу — якраз, — непевно відповів знічений Тимофій. Проте сокиру опустив.

— Ти не знаєш! Ваші люди кажуть: це дерево зле. Ваші люди кажуть: коли Йосип і Марія сховалися під осику від Ірода, всі дерева позмовкали, одна лиш осика шелестіла своїм листом… і виказала їх.

— Таке скажеш… — знизав плечима Тимофій.

— …А ще кажуть, що на трепеті повісився Іуда Іскаріот. Ребе казав: «Іш крайот». Ребе казав, це «чоловік околиць». Околиць… Вони, з околиць, не розуміють, що діють, коли діється воля Божа… — Естер ніби й не зауважила Тимофієвого знічення. — Трепета відтоді завжди тремтить зо страху. І ще кажуть, що осику не можна брати на будівництво дому, бо від хвороб уся родина тремтітиме день і ніч, як це дерево. Осиковою палицею не можна бити ані худобину, ані людину, щоб вони не скручувалися в три погибелі. — Естер і сама чомусь тремтіла так, ніби вся вона була з осикового листу, чи ніби дуже змерзла. — Хіба що зроби з трепети огорожу навколо обори, де ночує твоя худоба. Жодна відьма, ані чортиця, ані упириця, ні інша нечисть не залізуть уночі до корови й не зіп’ють її молоко, коли у дворі є осиковий прут.