Затихли звуки скрипки й пісні, і хлопчики полягали спати. Ірина ще балакала про щось з циганчатами.

— Не знаю, — крізь дрімоту промовив Денис, — однак я їм не дуже довіряю, цим циганам.

Вранішнє сонце розбудило друзів, сповістивши про зраду: табору вже не було, разом з ним пропала й Іринка.

— Я знав, знав! — з розпачем вигукував Денис, метаючись по галявині, потім сів на пеньок, опустив голову на руки і тяжко зітхнув: — Що ж нам тепер робити?

Наздогнати табір здавалося практично неможливою справою, та нічого не лишалось, як іти по слідах.

— Як не щастить, так уже по-справжньому, — зітхав Денис. — Нам ще не вистачало розбійників зустріти для повного щастя.

— Ану замовкни, накаркаєш! — розсердився Максим.

5. Кого ще можна зустріти на шляху

Шлях роздвоювався, і друзі зупинилися, щоб не помилитись у виборі напрямку. Тієї ж миті хтось стрибнув з дерева, ще декілька людей повискакували з чагарників, розмахуючи ножами й пістолетами.

— Ну от, — буркнув кіт, зникаючи в кущах.

Чоловік у зелено-коричневому шкіряному одязі вийшов наперед і, трохи схилившись до Дениса, заговорив:

— Ну, зізнавайся, малий, з ким мандруєш, де твої товариші?

Хлопчик здвигнув плечима:

— Один я.

Розбійники гучно розреготалися разом.

— Ти хочеш сказати, що великим шляхом посеред лісу гуляєш сам? — крізь гиготіння перепитав ватажок.

— Я не гуляю, — серйозно заперечив Денис, — у мене невідкладні справи, до того ж, я не маю нічого цінного, тому дозвольте, будь ласка, йти далі. Ви марно затримуєте мене.

Розбійники знов зареготали.

— Обшукати околиці! — наказав своїм підлеглим ватажок. — А ти, малий, все-таки трохи затримаєшся у нас, — і він схопив хлопчика, зав’язав йому очі й силоміць повів до табору.

Дениса прив’язали до дерева і залишили так стояти цілісінький день без їжі. Кошеня з’явилось, аж коли почало смеркати.

— Де ти був так довго? — прошепотів зв’язаний хлопчик. — У мене болить все, немає сил. Ти можеш звільнити мене?

— Спробую, — сказав кіт і подерся на дерево до мотузки. Він гриз її дуже старанно, однак втратив пильність, і бідолаху схопив спритний юний розбійник. Хоч як смикався Максим, намагаючись вирватись, розбійник відніс його до ватажка.

— Навіщо ти мені кота припер? — сердито гаркнув ватажок.

— Отамане, щось із цим котом не те, — відповів спритний. — Він намагався звільнити хлопчака. А погляньте на медальйон у нього на шиї, такий самий, як у хлопця.

Ватажок підійшов до чорного кошеняти і, не звертаючи уваги на намагання Максима захиститися кігтями й зубами, стягнув із нього сектор металевого сонця.

— Кота — в клітку! — наказав головний розбійник і, залишившись сам у землянці, почав уважно розглядати медальйон. «Може, це і є те легендарне „Скіфське сонце“, що відкриває шлях у Реальність?»

Він рішуче вийшов на подвір’я і зірвав з Дениса сектор амулета. Потім склав разом дві частини і з радісною люттю стиснув у долоні неповне металеве сонце. «Оце так фарт!» — процідив крізь зуби отаман, скочив на коня і кудись помчав.

Коли він повернувся, то підійшов до Дениса, нахилився до нього і заговорив тихо:

— Дві частини амулета тепер у надійному місці. Треба лише знайти третю. То де вона? Скажи мені, хлопче.

— Якби і знав, то навряд чи сказав би, — відповів Денис, розмірковуючи: «А може, краще сказати йому?»

— То ви звідти? — таємниче зашепотів ватажок розбійників. — Ти і твій кіт — з Реальності, чи не так?

Хлопчик помовчав трохи, потім відповів:

— Так, ми звідти.

Приблизно за годину Денисові принесли поїсти. Він, переборюючи власний голод, поділився з другом — кошеням, чия клітка стояла поруч, хоч наїдку було небагато й на одного.

Знову підійшов головний розбійник, тримаючи в руках щойно засмажений шмат м’яса. «Ох, і я б від такого не відмовився», — подумки тяжко зітхнув Денис.

— Думаєш, тебе нагодували просто так, із жалості? Помиляєшся, хлопче, завтра ми тебе продамо работорговцям. А ти міг би уникнути такої неприємності, — ватажок помовчав трохи, ніби зважував слова, і знов заговорив: — Я однаково дізнаюся, де третя частина «Скіфського сонця», але якщо ти мені скажеш, то повернешся додому в Реальність, а моя мета буде досягнута трохи швидше. Бачиш, я згоден навіть відпустити тебе, хоч раби дорого коштують і я втрачу гроші. Так що вирішуй, доки я не передумав, — він відгриз великий шматок м’яса і з задоволеним виразом обличчя жував його, примушуючи хлопчика страждати від голоду. Не почувши відповіді, розбійник поволі, перевальцем попрямував до своєї землянки. Йому нікуди було поспішати.

— Я скажу йому про Іринку і про циган, адже ми самі вже навряд чи їх знайдемо. Можливо, це наш єдиний шанс повернутися додому, — прошепотів Денис до кота.

— Еге ж, скажи йому, і він тебе продасть, знайде Ірину — і вона так само постраждає. А вже коли він переправиться у наш світ (з амулетом, звичайно), то ми тут залишимося на все життя, — пробурчав кіт-Максим, — точніше, ви залишитеся, бо мене вколошкають, щойно тебе продадуть, а то й раніше.

6. Що сталося з Іринкою

Іринка прокинулась у кибитці. Сонце вже було високо, пташки щебетали свої полуденні пісні. Дівчинка полежала трохи, дивлячись на промені, що пробивалися крізь дірки старенької кибитки, потім поволі підвелася, спираючись на лікті, огляділася. Циганка зі струнким станом і довгими чорними косами сиділа спиною до Іринки.

— Де я? Не пам’ятаю нічого, — промовила дівчинка, намагаючись зрозуміти хоча б, хто вона сама.

Молода циганка озирнулась і поглянула на Іринку добрими прекрасними очима.

— І тебе не пам’ятаю, — додала дівчинка.

— Ти і не можеш пам’ятати мене. Ми не були знайомі. Мене звати Діана.

— Діано, розкажи мені, хто я і чому я тут?

— Ми зустріли тебе у лісі вчора і забрали з собою. Кажуть, ти була одна і нічого не могла згадати.

— Як? А що як зі мною хтось був, кого ви не побачили?

— Люба моя, у лісі є розбійники, вони могли спіймати тебе і продати работорговцям. А віддати тебе нема кому, залишити ніде, адже ти сама не знаєш, хто ти і звідки.

— Так… але сподіваюся, колись я зустріну когось, кого знала, і все згадаю!

Їхали вже не один день, зупинялися нечасто і ненадовго. Іринка рідко бачила Діану, вони мандрували в різних кибитках. Коли дісталися міста, стара циганка мовила до Іринки:

— Йди танцювати.

— Я не хочу. Не той настрій.

— Так не можна. Ми повинні заробляти гроші, інакше нічого буде їсти.

Дівчинка вийшла, розправила довгу спідницю, розчесала волосся. Щойно вона наблизилася до вогнища, де вже зібрався натовп, люди почали перезиратись і перешіптуватися. Мелодія скрипки підхопила Іринку, і танок ніби народжувався в цих нотах. Усі дивилися захоплено, на обличчях був зачарований подив. Цілий вечір дівчинка літала навколо вогнища і почувалась у своїй стихії. Їй аплодували і просили ще і ще танцювати. Того вечора табір отримав значну винагороду, люди платили щедро і не хотіли розходитися по домівках. Цієї ночі дівчинка заснула, ледь діставшись кибитки.

Розбудив її якийсь гамір. Місяць сховався за хмари, і важко було розрізнити обриси табору, а що там коїлося — годі було зрозуміти. Сонно кліпаючи очима, Іринка висунулася з кибитки і гукнула в темряву:

— Агов, що там сталося?

— Злодія спіймали, спи! — відповів хтось.

Іринка вирішила зранку розвідати докладніше, що ж було цікавого вночі. Та прокинулася вона вже у дорозі.

— Знов їдемо… — зітхнула вона. — Скільки ж можна?

— Так треба. Там уже неспокійно, — відповіла стара циганка.

— Де неспокійно? — здивувалася Іринка. — Хіба злодія не спіймали?

— Отож бо. Ще матимемо з тобою клопіт.

— А я до чого? Не можна й спитати?

Але відповіді вона не отримала.

Щойно табір зупинився на широкій галявині, аби перепочити, дівчинка пішла шукати Діану. Та сиділа над річкою і кидала камінці у воду. Іринка присіла поруч:

— Доброго ранку, Діаночко. Кажуть, уночі злодія спіймали. А що то був за злодій?

— То вони не сказали тобі… Думаю, ти маєш знати. Не відходь від табору, будь обережна, тебе хотіли вкрасти. І це лише перший твій виступ. Коли ти трохи підростеш, то на твою красу і грацію полюватимуть работорговці, багачі, і ще хтозна-скільки небезпек на тебе чекає. Жінки зненавидять тебе, бо ти будеш гарніша за них усіх. Чоловіки обіцятимуть золоті гори, та ти не вір, щастя з того не матимеш. Будь вільна.

Іринці непросто було все зрозуміти, і вона надовго задумалась, а трохи згодом запитала:

— Діано, а чому ти не танцюєш? Щоб тебе не вкрали? Ти ж також дуже гарна.

— Я не можу танцювати, — відповіла дівчина, сумно посміхаючись. — Я не ходжу взагалі. Маю хворі ноги. З дитинства.