— Ой, як шкода, — ледь чутно промовила Іринка і обійняла свою нову старшу подругу. Згодом вона запитала ще:

— Діано, а чому в таборі, окрім скрипаля і тебе, лише старі та діти?

— Років зо два тому на нас напали слуги Чорної Королеви. Всі, хто міг, і чоловіки, й жінки, захищали табір. Вони врятували нас, а самі полягли в тому бою. Лише скрипаль вижив. Тепер він нещасливий, і коли ти чуєш, як плаче скрипка, то плаче скрипалева душа.

— Чому стільки несправедливості в житті? Невже нас завжди переслідуватимуть нещастя?

— Ні, Іринко, я впевнена, що радість ще прийде і ви — діти — будете щасливі. Я не маю права обіцяти тобі, але я вірю в це.

7. Несподівана дорога

Отаман розбійників ще зранку кудись поїхав. Тим часом з’явилися работорговці. Вони критично оглянули Дениса, неначе товар, і пішли до великої землянки, де мали домовитися з розбійниками про ціну.

— Максе, я не вірю, що нас продадуть, — простогнав Денис.

— Це тебе продадуть, а на мене, напевне, чекає щось іще страшніше.

— Ну ти ж розумний, Максе, придумай що-небудь, як нам врятуватися.

— Колись, може, я і був розумним, а тепер я напівмертвий, а ти вже практично проданий. Ми не потрапимо додому. Змирися з цим!

Змиритися зі страшною долею Денис не міг. Із розпачем у голосі він вигукнув:

— Ні, я не вірю в те, що ти говориш! Ми виберемося звідси живими й разом! Я не знаю як. Якимось дивом! Більше не кажи мені, що це неможливо.

Тієї ж миті з землянки почулися звуки бійки. Хтось репетував щось незнайомою мовою, схоже, полетів посуд і навіть меблі, а може, й людські тіла. Закінчилося стріляниною.

Потім із землянки витягли обох работорговців і одного розбійника.

— Мабуть, сьогодні тебе дійсно не продадуть, — мовив кіт до друга.

Настала ніч. Здавалося, на галявині не спав лише вартовий. Він, щоправда, позіхав і пританцьовував біля вогнища, аби не заснути і трохи зігрітися. Денис поринув у нездорове забуття, Максим час від часу прокидався і, відкривши одне око, спостерігав за всім зі своєї клітки. До вартового підійшов той самий спритний юний розбійник, котрий спіймав кошеня.

— Давай заміню тебе. Не можу заснути. Отаман розізлиться, як дізнається про работорговців. Хоч зараз їхні грошики дісталися нам, та тепер доведеться шукати нових продавців. Спробуй знайди надійних. Від цих клятих думок у мене безсоння.

— Ну добре, а то я б не проти трохи поспати, — відповів вартовий і поплентався до землянки. Спритний сидів коло вогню з півгодини, а потім пройшовся галявиною, зазирнув у землянку, постояв трохи, прислухаючись. Коли він упевнився, що всі сплять і, крім хропіння розбійників, нічого не чутно, дістав з-за паска ножа і попрямував до Дениса. Хлопчик раптом прокинувся і з жахом в очах почав борсатись і благати про пощаду.

— Та тихіше ти, розбудиш ворогів, — зашепотів юнак. — Я тебе не вбиватиму, навпаки, врятувати хочу, — він розрізав мотузки і відразу ж підхопив хлопчину, аби той не впав. — Малий, ти верхи їздити вмієш?

— Не доводилося, — зізнався Денис, з надією і недовірою водночас дивлячись на юного розбійника.

— Ну що ж, поїдемо удвох на моєму коні. Хутчій!

Денис схопив клітку і став морочитися з замком.

Розбійник розсердився:

— Нас спіймають! Що ти там робиш?

— Я не поїду нікуди без друга!

— Оце вже й не мрій! Я не посаджу кота на коня. Це погана прикмета.

— Він не кіт! І якби свого часу він не забивав собі голову дурними прикметами, ніхто б зараз і не вважав його за кота.

— Що ти верзеш? Ти божевільний чи знущаєшся?

— Я кажу вам, це не кіт. Допоможіть мені звільнити його, будь ласка.

— Та не кіт я! Ми марно витрачаємо час. Забирайте мене з кліткою, а там розберемося, — озвався Максим.

Розбійник так і завмер, розкривши рота, потім запитав невпевнено:

— Це що, він сказав?

— Та я ж пояснюю, це мій друг Макс. Він перетворився на кота! — зашепотів Денис.

— Ну добре, часу обмаль для розмірковувань, — зітхнув розбійник, узяв клітку і прив’язав її до сідла свого коня.

— Стривай, а куди ми поїдемо? — схаменувся Максим. — Потрібно знайти наші медальйони!

— Тут їх немає. Отаман кудись їх відвіз. Потім про це поговоримо, — відповів юний розбійник. Він допоміг Денисові залізти на коня, потім сам скочив у сідло.

Вони помчали спочатку шляхом, потім просто крізь лісові хащі, згодом — через лан, проїхали декілька селищ і врешті-решт зупинились у корчмі, далеко від великих шляхів.

Сидячи за широким дубовим столом, наші втікачі чекали, коли їм принесуть поїсти.

— Нарешті ми там, де нас не знайдуть, — заговорив юний розбійник, — то давай хоч познайомимося. Тебе як звати?

— Денис.

— Мене можеш називати Пашком.

— Про всяк випадок нагадую, що моє ім’я — Макс, — почулося з клітки. Розбійник знервовано озирнувся і прошепотів:

— Знаєш, Максе, в людних місцях ліпше мовчи. Як хто почує, що ти вмієш розмовляти, неприємностей нам не уникнути.

— Я згоден, але за умови, що ви знімете врешті-решт цей замок. Набридло сидіти в клітці, неначе я тварина. Навряд чи тепер мені подобатимуться зоопарки. Ненавиджу ґрати.

Пашко ледве витримав цю промову і звернувся до Дениса:

— Ну давай сюди клітку, — поставив її біля себе і відчинив за мить без ключа.

Шкутильгаючи, чорне кошеня вибралося на лавку.

— Ох, зовсім інша справа, хоч однак усе тіло болить!

— Він колись замовкне? — не витримав Пашко. Денис здвигнув плечима, а кіт вмостився поруч із другом, сердито поглядаючи на розбійника (схоже, вже колишнього).

Після вечері Пашко підійшов до хазяїна корчми і попросився на нічліг. З’ясувалося, що на другому поверсі є кілька невеликих кімнат. Усі вони були досить недорогі і, відповідно, не надто привабливі, зі старими дешевими меблями і облупленою фарбою на стінах. Проте відсутність простору і зручності не налякали ні хлопців, ані кота, яким після тривалого шляху будь-яке ліжко здавалося майже розкішшю. Спочатку всіх зморив сон, та протягом ночі кожен з утікачів по кілька разів прокидався і тривожно прислухався до скрипу підлоги за дверима та до інших звуків. Незрозуміла тривога ніби наповнювала кімнату й коридори. Напевне, небезпека була удаваною, бо коли почало розвиднятися, моторошне відчуття зникло, і Денис із Максом заснули нарешті міцним сном.

Коли Денис прокинувся, він побачив, що Пашка у кімнаті немає, а Макс сидить на підвіконні і вилизує лапи, наче звичайнісіньке кошеня. Макс помітив, що Денис здивовано спостерігає за ним, і прокоментував:

— Оскільки на теперішньому етапі я — кіт, то й інстинкти у мене котячі. Не залишатися ж мені брудним врешті-решт.

Прийшов Пашко. Він був у селянському полотняному одязі, приніс такі ж сорочку й штани Денисові і подав йому торбину:

— Перевдягайся, вже час вирушати. Кота — в торбу, і дивися, щоб він не висовувався і не базікав.

— Я перепрошую, але ти не міг би звертатися до мене особисто? — обурився Максим.

— Ну вибачай! Не звик я з котами спілкуватися.

— Я не кіт! — він і забув, що мить тому казав другові.

— Ким би ти не був насправді, я бачу те, що бачу, і мене дратують твої пусті балачки. Чекаю вас на подвір’ї, — з цими словами Пашко вийшов з кімнати.

Дорогою Денис поцікавився:

— Скажи мені, Паш, а чому ти врятував нас?

Хлопець, вочевидь, не хотів розмовляти про це, він спохмурнів і відповів лишень:

— Коли я був малим, то також потрапив у біду, і нікому було допомогти мені. Може, й ти колись врятуєш когось.

Денисові кортіло дізнатися ще багато про що, отже, він не вгавав:

— А куди ми поїдемо? Ми ж маємо знайти наші медальйони.

— Ти знаєш, де їх шукати?

— Ні, але…

— Тоді нам по дорозі.

— Вибач, я не зрозумів.

— Ми їдемо до Білого Королівства. Лише там можна знайти всі відповіді. Або майже всі. Мені це також потрібно. У мене є свої питання.

Так вони і мандрували. Біля кожного розпуття Пашко зупиняв коня і уважно оглядав навколишній пейзаж, особливо звертав увагу на дерева.

— А нам ще далеко їхати? — на третій день не витримав Максим.

— Звідки мені знати? — відповів колишній розбійник.

— Ти що, ніколи там не був? — здивувалися його супутники.

— А що, мав би?

— Та ні, нічого, — мовив Макс, вважаючи доречним на цьому припинити розмову і почекати, що ж буде далі. Та Денис не мав терпцю:

— А звідки ти знаєш дорогу до Королівства, якщо ти там не бував?

— Я її не знаю, але знайду. Є одне правило: завжди йти туди, де сніг.

— Але ж тут немає снігу!

— Тут немає, а там — буде, — вказав кудись у далину Пашко.

— Там — північ, — пояснив другові кіт-Максим.

— А! То ми просто постійно йдемо на північ! Як я сам відразу не здогадався?

Оскільки на це питання нарешті з’явилася відповідь, Макс і Денис уже менше нервували щодо напрямку їхніх мандрів. Поки мали сили — їхали або йшли, ведучи коня на вузді, іноді зупинялися у тавернах чи заїжджих дворах, а то й ночували просто неба.