Вони вже дісталися гір — невисоких із зеленими схилами. Там, біля стрімкої веселої річечки розкинулося невеличке село.

— О! Нам пощастило, впевнений, що там нас нагодують і пустять переночувати. Хай хоч у клуні! — зрадів Денис.

— Ми туди не підемо, ночуватимемо десь тут, — повідомив Пашко тоном, який виключав можливість заперечень.

— А чому так? — засумував хлопчик.

— Повернемося до яру, там можна буде розпалити багаття, аби зігрітися.

Заледве чи це можна було вважати за відповідь, та іншої не було.

8. Про Пашка

Він стояв на пагорбі і дивився вниз, на маленьке село, звідки долинали мотиви баяна та переливчасті співи.

Немов спис просвистів у повітрі і вдарив у груди, з болем, із невимовною тугою прийшли до Пашка спогади. Він побачив усміхнені обличчя батька й матері, і сам був із ними, малий. Побравшись за руки, вони витанцьовували навколо воза, а на возі сиділа десятирічна сестричка у віночку з яскравих квітів і плескала в долоні. Потім батько підхопив сестричку на руки і вони всі разом закружляли довкола вогнища. То було якесь свято. Згадуючи ті хвилини радості, Пашко не помічав, як його обличчям блукала посмішка, пом’якшуючи похмуру недитячу зморшку між бровами.

Потім він згадав, як прибіг з лану і побачив метушню, почув плач і гучні крики. Деякі будинки горіли. Батько зустрів його край села і схвильовано наказав чимдуж мчати у ліс і пересидіти ніч у пустій норі, що вони вдвох знайшли навесні, а зранку, ховаючись по чагарниках, пробратись у місто, до дядька. Та не дійшов він навіть до нори, його спіймали на околиці лісу.

Наступний спогад — землянка, де, розвалившись у кріслі, молодий кремезний чоловік у шкіряному одязі палив сигару і, мружачись, роздивлявся п’ятирічного Пашка.

— Я хочу додому, — промовив хлопчик.

— Не вийде, малий. Варвари напали на твоє село. Ти один врятувався. Та й то завдячуй нам, вони б і тебе знайшли, коли б не ми. Житимеш із нами. Станеш справжнім розбійником. Я навчу тебе полювати і битися різною зброєю. Залишайся, не пожалкуєш.

— Я не хочу бути розбійником. Розбійники лихі.

— Хто тобі таке сказав? — удавано здивувався чоловік у кріслі. — То лише у казках, а в житті розбійник — це ліпший друг чесних людей і ворог злих і жадібних. Утямив?

— Я хочу додому, — повторив хлопчик, стримуючись, щоб не заплакати. Батько вчив його, що плакати чоловікам не личить.

Розбійникові, напевне, набридло розмовляти з дитиною і він махнув рукою, аби малого вивели з землянки.

Пашко намагався втекти кілька разів, але за ним пильно стежили. Так він і залишився, звик і про все забув.

А тепер спогади заповнили свідомість хлопця, він упав на коліна і, закривши обличчя долонями, схлипував. Згодом Пашко підвівся і побрів до яру, де залишив спати своїх супутників. Раптом він почув, як хруснула гілка десь попереду. Хтось ховався в чагарнику. Юнак у кілька стрибків наздогнав того, хто намагався втекти. Це виявився Денис.

— Ти що, вистежував мене? — гнівно запитав Пашко.

— Ні, я просто… — почав виправдовуватися хлопчик і замовк, опустивши очі.

— Що просто? Доказуй!

— Боявся, що ти покинеш нас тут, — ледь чутно промовив Денис і почервонів. Пашко засміявся трохи знервовано, тоді наказав Денисові йти спати, пообіцяв, що незабаром прийде до місця їхньої ночівлі. Хлопчик невпевнено ступив два кроки до яру, але повернувся і рішуче заговорив до Пашка:

— Коли у тебе горе, просто необхідно поговорити з другом. Неможливо все тримати в собі.

— Йди спати! Щоб я не бачив тебе! І якщо хоч раз іще спробуєш стежити за мною, попереджаю, шлях додому, чи куди там тобі треба, шукатимеш сам.

Денис похнюпився і пішов до вогнища, більше вже не озираючись.

Минуло півгодини, він лежав на сосняку і марно намагався заснути, коли прийшов і сів поруч Пашко.

— Я розповім тобі все, якщо хочеш. Насправді у мене не було друга вже багато років, я не звик відкривати душу.

Коли сталася та бійка з работоргівцями, одного зі старших розбійників вбили. Але перед смертю він вирішив, напевне, покаятись і розповів мені про те, як я потрапив до кола злодіїв. Вони пограбували і спалили наше село, батьків моїх продали у рабство, а сестричку завезли у ліс і там покинули. Вона не могла ходити через хворобу і її не можна було продати. Я був малим і не бачив, хто напав на село, вони легко обдурили мене. Звинуватили у злодіянні варварів, переконали мене, що нікого живого не залишилось, змусили приєднатися до їхнього товариства. Я жив там стільки років, вважаючи розбійників за товаришів, братів.

Пашко підвівся і наблизився до вогнища, присів біля нього, так сидів деякий час нерухомо, а потім, не озираючись, промовив:

— Ми не пішли до села, бо я брав участь у його пограбуванні два роки тому. Мене можуть упізнати. Я був таким самим, як інші розбійники, я приносив людям страждання, руйнував родини, топтав їхнє мирне щастя. Тепер я мрію розшукати своїх рідних, але як я дивитимуся їм у вічі?

— Ти не винен, тебе так виховали, але ж тепер ти — інший, — спробував заспокоїти Пашка Денис, та юнак мовчки кивнув, підвівся і пішов геть.

Зранку він повернувся і більше не говорив про своє життя, і жодним словом не згадував минулої ночі. Мовчав і Денис. Макс також принишк. Хтозна, чи чув він щось із нічної розмови, чи просто відчував спільний настрій, але навіть не озивався з торби.

9. Осінь настає

Гори стали вищими, вже було видно білі снігові шапки на вершинах. Похолоднішало так, що вже не допомагали зігрітися вночі ні ковдри, ні вогнища. А природа навколо просто зачаровувала своєю красою: сосни схиляли лапаті блакитно-зелені гілки, інші дерева вражали буйним різнобарв’ям листя.

Однієї ночі, дивлячись із лісової галявини на хатки, залиті білим місячним сяйвом, Денис відчув таку тугу за рідною домівкою, що йому здалося — серце не витримає болю. До цього часу він не знав такого відчуття, а тепер тяжко зітхав, прихилившись до дерева, і думав про Новий Рік і про Різдво, про рідних, уявляв їх усміхненими, радісними, думав, чи правда, що коли він повернеться, то потрапить у ту ж хвилину чи, принаймні годину, коли вирушив у цю непередбачувану мандрівку. А що, коли він повернеться вже зовсім іншою людиною і в душі більше не буде тим маленьким хлопчаком, яким його звикли сприймати рідні? «У мене було б ще декілька років дитинства, та у таких випробуваннях подорослішати недовго. А я не хочу бути серйозним і нудним, як більшість дорослих, мені лише одинадцять!» — подумав Денис і тяжко зітхнув. Згори почувся знайомий голос:

— Я також нестерпно хочу додому і все частіше уві сні бачу своє повернення. Мама й тато обіймають мене, в домі свято, однокласники поприходили, я почуваюся щасливим, ми сміємося разом з безлічі анекдотів та кумедних шкільних історій. Але згодом я розумію, що мене вже ніхто не помічає, всі спілкуються так, ніби мене й немає поруч. І тоді я хочу щось сказати, та виходить лише нявкання. І з жахом розумію, що я знову — не людина. Мама здивовано озирається у мій бік і вигукує: «Звідки тут чорний кіт? Це погана прикмета!» І всі підхоплюються з місць і женуть мене геть з моєї квартири, нацьковують на мене собак, а я втікаю і не можу пояснити, що я — це я.

Денис підняв голову, Макс сидів над ним на гілці.

— Напевне, тобі ще тяжче, ніж мені. Ти пробач, друже, що ми умовили тебе брати участь у цій пригоді, — мовив Денис.

— Я сам винен! Ніхто мене не примушував, рішення було моє.

Друзі згадали своє шкільне життя, згадали, як весело грались у дворі й нишком лазили через паркан до приватного саду, куди вхід був заборонений. Згадали футбол, мамині пироги і ще багато всього, до чого так хотілося повернутися і що раніше здавалося звичайним, буденним.

А тим часом щодня ставало все зимніше, і коли ще одну ніч довелося спати просто неба, вранці всі прокинулися змерзлі й нездорові.

— Ну все, урвався терпець! Треба хоча б теплий одяг десь узяти! — прошепотів Денис, бо втратив голос і не здатен був говорити гучно.

Оскільки Пашко не квапився з відповіддю, Макс промовив:

— Маємо три варіанти: випросити в когось, як проходитимемо повз людське житло, вкрасти або купити.

Пашко відповів:

— Красти я не збираюся, навіть не сподівайтесь, а щоб купити, у нас вже немає грошей. І харчі закінчуються, треба буде за щось їх придбати. Так що нічого не залишається, треба затриматися десь, аби заробити на їжу та одяг.

— І багато треба працювати, щоб на все це заробити? — сумно поцікавився Макс.

— Не переймайся! Котів на роботу не беруть, — роздратовано прохрипів Денис.