— Ти ж знаєш, що я не роботи боюся, — обурився Максим. — Хіба тобі байдуже, як скоро ми досягнемо нашої мети?

— А ти взагалі розумієш, яка вона, та мета, куди ми йдемо і навіщо? — Денис, хоч мав досить спокійну вдачу, нарешті не витримав і з розпачем і злістю зашепотів, звертаючись до Пашка: — Де воно, твоє Біле Королівство? Ми вже кілька тижнів до нього йдемо. А коли його досягнемо, тоді що? Невже воно відповість на всі наші запитання: де знайти Марічку і як її звільнити, і куди цигани повезли Іринку, і де наші амулети, які повернуть нас додому?

— Тобі не вистачає терпіння, — відповів Пашко. — Раніше жодному з вас, напевне, не доводилося потрапляти у справжні неприємності.

— Чому ж? — заперечив Денис. — Мене колись часто били старші хлопці, а потім я подружився з Максимом, а він — найкращий у своїй групі з бойового гопака… А ще одного разу мене мало не вигнали зі школи, батьків викликали. Була там історія. Одначе все те зараз здається мені дрібницями у порівнянні з халепою, до якої ми втрапили.

Денис раптом подумав, що то були беззмістовні балачки, адже змінити щось вони не могли. Все, що лишалося, — йти. І згодом гори стали знову пологими, потім зменшилися до пагорбів, і ось перед мандрівниками розгорнувся степ. Вітер колисав пожовклі трави, і ними йшли хвилі, неначе морем.

— Гей, Пашко, ти бачив коли-небудь море? — запитав Максим.

— Ні, не доводилося.

— Тобі обов’язково слід побачити його. Щойно з’явиться можливість, все облиш і їдь до моря. Це така краса!

Юнак нічого не відповів. А можливо, мовчання і було відповіддю.

Ну ось нарешті село! А край села — стара корчма. Жаль, грошей вистачило лише на шматок хліба. А їсти хотілося, з припасів майже нічого не залишилось.

— Розділіть на двох, я не голодний, — промовив Макс, щоб супутники не витрачали на нього і без того малий сніданок. — Я тепер раз поїм — і надовго вистачає. Скільки там котові треба!

Він не хотів зізнаватися, що вже почав полювати на мишей і спіймав двох цієї ночі в степу. Сидячи за порожнім столом, голодний, бо один шматочок хліба мало зарадив, Денис зітхнув:

— Уявляєте, зараз з’являється якийсь добрий незнайомець і пригощає нас сніданком, а потім ми б швидко знайшли роботу! На ситий шлунок будь-яка справа швидше робиться.

Він лише мріяв і не думав, що таке насправді може статися, а от Макс зацікавився відразу, щойно побачив чоловіка, який стрімко зайшов до корчми. Обличчя його, рожеве чи то від вранішнього холоду, чи від швидкої ходи, осяювала особлива посмішка. Така буває лише у хвилини справжнього щастя.

— Їжі й вина — всім присутнім! За мій рахунок! — гукнув він до корчмаря, тоді поглянув у зал, де за столиками всі загомоніли, почувши таку щедру пропозицію, й оголосив із сяючими очима: — Син у мене народився!

Денис зрадів, здавалося, більше за всіх інших:

— Ви бачите? Світ не без добрих людей! Це ж треба! Хто б міг подумати!

Пашко здивовано поглянув на хлопця. Однак промовчав.

А після смачного снідання підійшов до корчмаря і неголосно запитав, чи не знайдеться тут якоїсь роботи. Той підозріло поглянув на молодого мандрівника. Посмішка сповзла з його гладкого обличчя, очі звузилися і стали схожими на дві щілинки:

— Тут немає роботи!

Хлопець кілька секунд не відводив погляду, ніби демонструючи недовіру або чекання на продовження розмови, тоді кивнув головою і вже збирався йти геть, коли корчмар додав:

— Зайдіть до власника крамниці. Це тут недалеко, великий будинок за червоними ворітьми.

Пашко подякував, вийшов із корчми, відв’язав коня і, подавши йому хліба, промовив:

— Зачекай трохи, Вороне, розживемося для тебе вівса.

А як відійшли від корчми, звернувся до супутників:

— Є там робота. Нас не хотіли брати. Напевне, остерігаються мати справу з незнайомцями.

— А чому ти так вирішив? — запитав Денис.

— Коли ми приїхали, молодик на подвір’ї дрова рубав. Я його запитав, чи не може хтось коня доглянути, а він відповів, що конюх у місто переїхав, а нового ніяк не можуть знайти. Село невелике, кожен своїми справами займається, до того ж, заробітки тут малі.

10. Подвір’я власника крамниці

Хлопці наблизилися до червоних воріт, зайшли на подвір’я. Люди тут, здавалося, ніколи не зупинялись. Біля хати чоловіки будували лазню, жінки несли овочі з городу, годували худобу, і взагалі, робітників було тут чимало, як на одне господарство.

— Гей, чоловіче, нам потрібен господар! — гукнув Пашко до одного з будівельників, що саме проходив неподалік, несучи на плечах дошки.

— А навіщо він вам? — непривітно озвався той.

— Роботу шукаємо. Ми мандруємо на північ, потрібні їжа та одяг теплий. Корчмар порадив нам сюди навідатися.

— То, кажеш, ви — мандрівники… Ну то господар в отому сарайчику, зайдіть, побалакайте з ним, — чоловік кивнув на невисоку будівлю, що стояла осторонь від інших.

Хлопці перезирнулись і подалися у вказаному напрямку. Денис забарився біля входу в сарай, та робітник промовив до нього:

— Там господар, за перегородкою, заходь, чого на подвір’ї стовбичити?

Денис ступив до будівлі, Макс нишком вистрибнув з торби і придивився до всього своїми котячими очима. Щось йому тут не сподобалося, чуття підказувало, що в сараї не знайдеться жодної живої душі. А ось і Пашко вже прямував до виходу.

— Немає там нікого. Ледве роздивився в цій темряві. Думав, може, господар на сіні спить, або глухуватий і не почув мене, та, схоже, з нас тут вирішили покепкувати.

Хлопці ступили до дверей, та не встигли вийти, бо той самий робітник підскочив до виходу, розмахуючи смолоскипом. Навколо зібралося ще декілька чоловіків і всі чомусь із вогнем.

— Так, мандрівники, ніяких зайвих рухів, якщо не хочете підсмажитися, — гаркнув хтось.

— Скидайте з себе одяг. Валізу — додолу. І без фокусів! — додав інший.

— Нас що, хочуть пограбувати? — безпорадно поглянув Денис на Пашка і звернувся до натовпу зі смолоскипами: — У нас немає чого забрати. Що може коштувати це лахміття?

Та на нього дивилися похмурі обличчя, без натяку на співчуття в очах.

— Чого ви хочете? — твердим голосом гучно запитав Пашко.

— Перевірити вас, хлопці. Якщо ви звичайні люди, вибачайте, відпустимо вас із миром, та коли ні, то начувайтеся! Чого чекаєте — роздягайтесь!

— Добре, ми роздягаємось, — погодився Пашко.

Денис, розгублено озираючись, також виконав наказ.

— Ти, той, що вищий, шию покажи, де волосся прикриває! — гукнув хтось із робітників.

Пашко покірно підібрав кучері.

— Здається, звичайні хлопці, — заговорив один з натовпу.

— Так, схоже, дійсно прості мандрівники, — погодився інший. — Одягайтеся, хлопці, перевірку закінчено.

Пашко з Денисом мовчки вдяглися. Коли той самий будівельник проводив їх до крамниці, де насправді на той час перебував господар, колишній розбійник розпитав його, що ж то була за перевірка.

— А ви що, хлопці, самі не здогадалися? Видно, ви здалеку. По всіх навколишніх селах вже рознеслася звістка, що з Гір Скаженого Дракона знову посунули слуги Чорної Королеви. Коли настають сутінки, вони вилазять із розщілин і підземних печер і розбрідаються по світу.

— Так, зрозуміло, — прокоментував Пашко. — Власне кажучи, я здогадався, що нас перевіряють на наявність «Мітки смерті». В інших селах, які ми проїжджали, ще, напевне, не розійшлася звістка про посланців Чорної Відьми.

— Ти обережніше зі словами! Шпигуни можуть бути поруч, — озираючись, прошепотів селянин. Він, схоже, навіть здригнувся, коли великий рябий птах з блискучими чорними лапами зірвався з гілки і низько-низько пролетів над головами супутників.

— А що то за «Мітка смерті»? — запитав Денис. Макс відчував, що друг дрібно тремтить, та й у самого чомусь шерсть дибки стала.

— Смуга на тілі, яка буває у слуг Чорної Королеви. Коли котрийсь із них до людини торкається — людина помирає, — відповів Пашко. Будівельник сторожко зиркнув на хлопця і вже мовчав аж до самої крамниці.

Господар, червонощокий чоловік зі «скрижанілою» посмішкою, дещо напружено запитав, що робить тут його будівельник.

— Ці двоє хлопців — мандрівники. Шукають роботу, — відповів той.

Посмішка кудись зникла з обличчя власника крамниці, він швидко кинув погляд на будівельника, той зрозумів і відповів:

— Перевірені.

— Нам потрібні гроші на їжу і теплий одяг, ми йдемо туди, де сніг, — мовив Пашко.

— Ну що ж, хлопці, я міг би відмовити вам, і в своєму селі трудяг досить, — повільно заговорив хазяїн, надаючи власному голосу поблажливого тону і начіпляючи ту ж неприємну посмішку. — Але як не допомогти таким молодим мандрівникам? Коли добре працюватимете, то за місяць заробите собі й на кожушину, і на харчі.